Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу
…Голод приводив людей до повного фізичного виснаження, до патологічних змін у психіці людей. Ось чуттєві штрихи: здивування, розгубленість, непевність, зневіра, страх, спустошення, збайдужіння. З іншого — жорстокість, спокуса, злість, безглуздість, владність, сила. Панувала мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства. Нікого не цікавила доля людей. Ніколи не забуду, як біля двору йшла молода жінка. Сама худенька, а ноги товсті, як колодки. Попросила води. Я винесла їй «бражник», кружку води. Подякувала мені. Перейшла через греблю і померла. Люди їли все, що, на їх думку, могло врятувати їм життя.
(зі спогадів Марії Миколаївни Отченаш
село Писарівка, Подільський район, Одеської області)
Ми надихнулись проєктом студентів Української академії лідерства , які першими у світі створили онлайн ресторан пам’яті «Непораховані з 1932». Студенти Академії відтворили страви, які їли українці у голодні роки! Ціна кожної страви — врятовані людські життя. Частину рецептів були створені за спогадами власних дідусів та бабусь, яким вдалося вижити ⠀
Онлайн-ресторан став продовженням проєкту «Uncounted since 1932», який створили у партнерстві з агенцією «Gres Todorchuk PR» у 2017 році. Минулі три роки студенти організовували вуличні поп-ап ресторани зі стравами часів Голодомору і пригощали всіх охочих у семи містах країни, а також в Ізраїлі та Бельгії.
Акцію у Брюсселі весною 2018 року було відзначено трьома нагород Effie Awards як за одну із найуспішніших комунікаційних кампаній в Україні. Перехожі ділилися своїми враженнями від страви, дехто розповідав про своїх рідних, що пережили голод.
Щоб більше українців дізналися про геноцид нашої нації, щоб ця тема була важливою історичною пам’яттю для сучасників, аби ця трагічна сторінка в історії українського народу не повторилася знову Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу за підтримки Центру патріотичного виховання дітей та молоді Центр патріотичного виховання та організації дозвілля дітей та молоді.Одеса беручи за основу працю Державного архіву Одеської області розпочинає проєкт
ОСТАТЮК ІВАН
(с. Пасицели, Балтська міська громада, Подільський район, Одеської області)
Щоб врятуватися від вірної смерті, наш батько поїхав на Донбас працювати на шахті. Він, колишній здоровий військовий моряк, теж почав пухнути. Пам’ятаю й досі, як восени 1932 року мати, я і сестра проводжали його на станцію Балта. Це була трагічна картина. Нам не вірилось, що такий кремезний, веселий колись чоловік дивився на нас якимись байдужими очима, в яких світилося одне бажання — їсти. Смерть косила людей із зими 1932-го до літа 1933-го.
Навесні 33-го від батька з Донбасу надійшла перша допомога: макуха, ячмінні крупи, дерть. Нашій радості не було меж. Але така допомога була все ж недостатньою. Я, сестра та матір почали їсти жом, мелясу. Весною 33-го, у дні відлиги, ходили на колгоспне поле шукати мерзлу картоплю, з трухляви якої ще й млинці готували.
Ми з сестрою ходили до школи, й мати на сніданок готувала нам «бевку». Що це таке? У кип’яченій воді на цілу каструлю розчинювали 2 — 3 ложки житнього борошна.
Весною 33-го на подвір’ях та дорогах лежали трупи померлих з голоду. Здавалося: уже весна, можна й вижити. Дочекались літа. Налилися колоски пшениці й жита. І недозріле зерно часто ставало причиною смерті. Односельці, наваривши зерна, з’їдали його відразу, а на другий день помирали від запалення шлунку й кишок. Мертвих людей скидали в безтарки й звозили в спільну яму на цвинтар.
Тоді ж померло п’ять моїх однокласників. Важко було бачити відчай людей. І в нас були факти людоїдства.
На фото "Бевка"
Що це таке? У кип’яченій воді на цілу каструлю розчинювали 2 — 3 ложки житнього борошна.
ДИГОРЯН МАРІЯ ВАСИЛІВНА
(місто Ананьїв, Подільський, район, Одеська області)
Було дуже важко; я була ще підлітком і жила у своїх рідних. Батьків не стало дуже рано — в півтора роки я залишилась без матері. Саме у той страшний час, коли люди пухли від голоду і не було чого їсти. їли молоденьку травицю, збирали жолуді, мололи і пекли коржі. Хоч гірке та не добре, та виживати було якось потрібно. Вийшла заміж рано, ні в чоловіка, ні в мене за душею нічого не було. Пішла працювати на тракторну бригаду, робила на тракторі і так заробляла. Ще в колгоспі крадькома макуху брала, і пекли ми якісь млинчики.
МЕЛЬНИК ОЛЕНА АНТОНІВНА
( с. Пужайкове, Балтський район, Одеська область)
Я з 1915 року народження. Коли розпочалась колективізація, забирали усе, що хто мав. У нас була корова і трохи зерна — забрали все. Розкопували всі горбочки на городі, думали, що сховано зерно. Люди почали помирати від голоду. Ми їли лободу, жолуді, гриби, траву, терли насіння з чого можна було і варили кашу. Померлих хоронили на цвинтарі, що в бригаді №4, могили були спільні. В ті могили скидали і мертвих, і тих, що іще були живі. Хто не мав сили нести померлих до цвинтаря, то кидали померлих у рови і закопували там же.
Біля нас проживала сім’я, чоловік помер, а жінка з дівчинкою залишились. Дитина дуже плакала, просила їсти, а коли вже зовсім стала знесилена і перестала плакати, мати її порізала, по куску варила і з’їла. Сусіди про це взнали, заявили в міліцію, і цю жінку забрали, куди саме я не знаю, мабуть, у тюрму. Але в селі вона більше не жила. Дуже страшне було видовище, не дай, Боже, щоб таке повторилось.
Свідчення О.А.МЕЛЬНИК записала начальник ВОС Пужайківської сільської ради М.С.Цисар.
КОВАЛЬ УЛЯНА ДАВИДІВНА
(с.Обжиле,Балтська міська громада, Подільський район, Одеська область)
Будучи підлітком (1919 року народження), я добре запам’ятала голодовку 1932 — 1933 років. Люди пухли від голоду, їли бурячиння, гнилу суху картоплю перемелювали на муку й пекли млинці. Тяжко голод переносили діти, багато з них померло. Якщо в когось було трішечки зерна, то його жорнували, по ложці сипали у воду і варили дітям баланду. Запам’ятався особливо страшний день похорон мого батька, який помер під час голоду. Поки відправляли службу в церкві, то в яму, яку було викопано для батька, вже було накидано повно трупів, тож батька поклали зверху й закопали.
Спогади У.Д.КОВАЛЬ записано 28.04.07р.
На фото "Баланда"
Протягом тижня ми будемо виставляти фотореконструкцію страв зі спогадів очевидців Голодомору 1932- 1933 роках, які проживали в Одеській області.
МОСКАЛЮК ІРИНА ГРИГОРІВНА
(село Баштанків Кодимська міська рада, Подільського району, Одеської області)
1910 року народження, померла 04.04.2007, свідчення взяті 5 липня 2002 р.
Страшно згадувати той голод 1932 — 1933 років. Люди вмирали, як мухи. Трохи легше було тим, хто працював у колгоспі: їм давали по 1 літрі баланди. Все зерно з колгоспу вивозилося, а по селу ходили бригади «активістів» і все витрушували до зернини. Якщо знаходили щось приховане, то забирали. А сім'ї... сім'ї... які приховували пшеницю, квасолю, кукурудзу тощо, чекали великі неприємності від влади. Правда, інколи і серед «активістів» та керівників траплялися порядні люди, але таких було мало, їх за співчуття до людей, що проявлялося у приховуванні знайдених продуктів харчування та «роздавання» колгоспного майна, віддавали під суд.
Люди намагалися вижити: їли зерно прямо на полі, буряки, жолуді, різні трави, плоди дерев та їх кору, померлих тварин і птахів. Інколи вдавалося приготувати коржики із кортопляного лушпиння і з кукурудзяного борошна чи висівок, добавляючи в них розмелені жолуді. Весною готували щось на зразок млинців із цвіту акації. Така їжа часто призводила до того, що люди пухли і вмирали. Були в Баштанковому і випадки людоїдства. Померлих на дорозі відбирали спеціальні «бригади», яких присилали із сільської ради. Вони викидали померлих на віз і везли на кладови¬ще, де їх «хоронили» по кілька чоловік в одній могилі.
Вижити вдалося якимось дивом. Не дай, Бог, щоб подібне коли-небудь повторилося.
ІВОНИЦЯ МАРІЯ АРТЕМІВНА
(село Піщана, Подільський район,Одеська область)
Мені у 1932 р. було 10 років. Проживала я з батьками і ще з трьома меншими дітьми. Батьки, як і інші селяни, працювали в колгоспі. Праця була важкою, за яку майже нічого не платили. Ми жили в основному з того, що батько ловив рибу і був непоганим мисливцем. Мати за рибу щось виміняє або продасть на базарі. Але в 1932 році сім’ю спіткало горе — померла мати, і я залишилася за старшу. Тато весь день у полі, а я вдома — вся хатня робота на мені, треба було доглядати менших дітей та ще покійної матері «норму» в полі зробити. А їсти майже нічого не було. Часто приходили уповноважені з сільради і збирали всякі податки. Ми ухитрялися щось заховати. Картоплю закопали в садку під яблунею і присипали листям. В нас була маленька коза, мабуть, вона спасла нас від голодної смерті навесні 1933 року. Ми її дуже любили і намагалися добре годувати сіном, кукурудзиною, яку заготували з осені. Може тому, що тих уповноважених зустрічали 4 пари голодних, запалих очей на худеньких обличчях, вони не дуже рилися в хаті та клуні. Весною разом
із сусідськими дітьми ходили в поле збирати мерзлі буряки, картоплю. А коли вже підросла кропива, щавель — їх варили разом з кукурудзяною крупою. В сусідів на круподерку мололи кукурудзу, з крупи варили куліш, а з муки пекли коржики. Навчила мене тітка Горпина. Дуже тяжко було, я сама дивуюся, як ми вижили. Багато сусідів поховали своїх дітей та рідних.
Протягом всього свого довгого життя я навчала своїх дітей, онуків і правнуків берегти кожну крихту хліба.
Спогади М.А.ІВОНИЦІ записала завідувачка Піщанської бібліотеки О.І.Сокерчак
БОРІД (БОРШ ?) ОЛЕКСАНДР ІСИДОРОВИЧ
(село Оленівка, Балтська міська громада,Подільський район, Одеська область)
Голодовку 1933 року я пам’ятаю добре, бо я 1918 року народження. В селі Оленівка на той час були сільські активісти: дві або три бригади, які ходили по селу та забирали у людей все, що знаходили. Лазили по горищах, по погребах, ходили зі шпичками, якими втикали та перевіряли, чи не закопано щось. Я пам’ятаю, у нас знайшли сухофрукти — і ті забрали. Все це було зроблено спеціально, а прикриттям для них було те, що «приказано з району».
Люди почали помирати. Смерть була жорстокою, помирали і в хатах, і на вулицях кожного дня. Якщо людям щось вдавалось сховати, то лише ті й виживали, а якщо не встигли сховати — помирали.
Активісти, які забирали все у людей, почали пити, гуляти. Ще в 1928 році були створені колгоспи. Люди, які вступили до колгоспу, пухли від голоду. їх гонили в поле на роботу, а хто не міг уже робити, то їх чіпляли за возом і тягли. Я на свої очі бачив, як тягли за возом чоловіка на роботу на поле, який там і помер, а активісти говорили, що так буде з кожним, хто відмовляється ходити на роботу.
Вже весною, коли почали рости бур’яни, якщо і було в когось хоча б горсточка висівок, люди мішали з лободою і пекли коржики. Жорнували жолуддя, їли мох дуба, щавель, молочай, листя з вишні. Мій тато поїхав в м.Луганськ на заробітки, то за ті копійки втридорога на базарі купували висівки, щоб прогодувати сім’ю. Все, що було краще в хаті: подушки, коври, паратари — все вимінювали на висівки.
Хоронили людей дуже бідно, гробів не було, завертали в якусь пілочку та так і закопували. В
1932 році помер мій брат, якому було 13 років. Мама сама викопала яму і сама закопала.
Що ще можна сказати? Одним словом, було страшно тоді, і страшно згадувати все це зараз. Вимерло, мабуть, половина села. Краще б цього ніколи більше не було, і щоб наші діти не знали цього і не бачили.
Спогади О.І.БОРІДА, учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні,
записала 25 квітня 2007 р. касир-рахівник Оленівської сільської ради Ольга Григорівна Шуляк.
25 листопада 2021 року до нас завітав одеський телеканал "Mediaінформ" за що ми їм безмежно вдячні Журналістів зацікавив наш проєкт #Незламні_Голодомором фотореконструкцію якого вони побачили в наших соціальних мережах.
Старший майстер - Марущак Людмила Іванівна розповіла про страви часів Голодомору показувала їх правильне приготування, згадуючи спогади своїх рідних про ті сумні події.
Щоб більше українців дізналися про геноцид нашої нації, щоб ця тема була важливою історичною пам’яттю для сучасників, аби ця трагічна сторінка в історії українського народу не повторилася знову наш навчальний заклад за підтримки Центру патріотичного виховання дітей та молоді, беручи за основу працю Державного архіву Одеської області, з понеділка 22 листопада розпочав висвітлення проєкту #Незламні_Голодомором на просторі інтернету.
В наступному році ми плануємо акцію в центрі міста з демонстрацією та дегустрацією "страв", які їли українці у голодні роки 1932 - 1933 років
Це був емоційний та важливий сюжет, бо дегустуючи приготовлені страви, журналіст телеканалу не стримала сльози...
Ми дуже сподіваємось що проєкт #Незламні_Голодомором зможе допомогти по іншому відчути та зрозуміти цю страшну традегію нашого народу!
Сюжет телеканалу "Mediaінформ" про наш проєкт #Незламні_Голодомором
Збережи пам'ять!
Збережи правду!
ДЕРКАЧ ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ
с. Гуляївка
Згадує розповідь своєї мачухи Зінаїди Олексіївни, яка народилася 5 квітня 1926 року в Молдові, село Ришкани. Жили спочатку в Біляївському районі Одеської області в селі Яськи, потім батьки переїхали в Одесу. Віктор Миколайович запам’ятав ту вражаючу розповідь мачухи Зінаїди Олексіївни. В 1932 – 1933 рр. їй було п’ять років, і вона вже пам’ятала голод. Взимку, згадує, не мали, що вдягнути, в сім’ї було четверо душ дітей і всі сиділи в хаті. Виходили лиш за тим, щоб набрати снігу, розтопити його на воду і на тій воді варили січку, шкіряні ремені, лапті, подрібнивши їх на маленькі-маленькі шматочки.
Варили гнилу картоплю, яку і картоплею не назвеш. Одного разу хтось із дорослих в сім’ї кликав сусіда, щоб той убив їхню улюблену собаку і зняв шкіру, бо вже зовсім не було, що їсти. Варили собаче м’ясо в одній воді, нічого було вкинути у той суп крім м’яса. Їли, закривши очі і ніс, бо було дуже жалко собаки і дуже смерділо собаче м’ясо. Частину м’яса віддали сусіду за роботу.
Спогади записав Деркач Денис, учень 11-го класу, з розповіді батька.
Цього року, як і торік, ми продовжуємо наш проєкт #Незламні_Голодомором беручи за основу праці Державного архіву Одеської області, щодня на сторінці будемо виставляти фотореконструкцію страв зі спогадів очевидців Голодомору 1932 -1933 роках, які проживали в Одеській області.
ГАВРЮТЕНКО ЛЮДМИЛА ІВАНІВНА
м. Березівка
Народилася 20 лютого 1927 року в с. Чиживе. В 1933 році їй було 6 років. Вона мало що пам’ятає, та одне завжди перед очима – постійне відчуття голоду.
В сім’ї було 5 чоловік, двоє дорослих і троє дітей. Дорослі ходили збирати колоски, і
діти з ними. Їли макуху, кашу із цвіту акації, висівок, борщ варили із лободи. На кожного члена сім’ї припадав маленький кусень хліба на цілий день. А ще Людмила Іванівна запам’ятала, як батько йшов на роботу, а вона бігла за ним, щоб він відломив крихітку хліба від того шматочка, який він взяв на роботу на цілий день. Це не повинні були бачити інші діти, тому що їм би не дісталося. А батько залишався голодним… Так було часто:
батько все віддавав дітям, сам пухнув з голоду, тяжко хворів. Людмила Іванівна розповідала нам про це та гірко плакала. Згадувала про сусідів, які повмирали від голоду.
Спогади записали Голік Ірина, Соколова Вікторія.
На фото : каша із цвіту акації
ДІКУСАР ГАННА МИКОЛАЇВНА
— Голодомор почався, коли мені було 6 років. Мама варила латуру – це така юшка з 3-2 картоплин на казан води, щавлю і жмені крупи. Також мама робила млинці. Вони були зроблені з стакану води, жмені крупи та щавлю. Мати це перемішувала і викладала на суху сковорідку, тому що ні олії, ні жиру не було. Воно підсмажувалось і ми таке їли. Та було ще одне спасіння, в нас була корова. Ми її зарізали. Так ми і вижили: я мама, та три мої брати. Тато захворів під час голодомору і помер.
На фото : Латура - це така юшка
з 3-2 картоплин на казан води, щавлю і жмені крупи
БЕНДА НАДІЯ ІВАНІВНА
с. Гуляївка
Народилася в 1924 році. Під час голодомору жила в селі Гуляївка. Багато про голодомор 1932 – 1933 років не пам’ятає. Пам’ятає лише те, що не було людям що їсти. Їли макуху, гав, варили шкіряні реміння. Люди пухли від голоду. Помирали і не захороненні лежали на вулицях, бо не було сил ховати їх. Вижили завдяки тому, що варили гав.
Спогади записала Лебеденко Ірина, учениця 11-го класу.
На фото : юшка (варили шкіряні ремені з додованням макухи)
КРАВЧЕНКО КЛАВДІЯ МИРОНІВНА
— Поки не випав сніг і потім ранньою весною люди розкопували нори й забирали мишачі запаси – насіння буряків та злаків. Все це (навіть це!) треба було робити потайки, оскільки такі вчинки кваліфікувалися як розкрадання соціалістичної власності й підпадали під людожерський Указ від 7 серпня 1932 року. Товкли також просіяні висівки, додаючи варені та розтовчені картопляні лушпайки, і пекли коржики, що звалися «матержаники». Весною додавали варений бур’ян (кропиву, лободу тощо). Хто вижив і зберіг насіння, засадили городи. Багато хто саджав гарбузи, а коли виросла зав’язь, то ці зелені гарбузи парили у казанах. Їде, бувало, колгоспник у поле на роботу, заточується від виснаження, й несе з собою харчі – відро парених гарбузів. Сяде їсти, а потім ледве зможе підвестися, бо лише шлунок набив, але не наївся, і сил бракує.
ПЕТРИШИНА НОННА АДАМІВНА
с. Михайло-Олександрівка
— То були страшні роки Голодомору. Люди продавали всі господарські предмети, навіть подушки, перини. Нас в сім`ї на той час було семеро. Працювали важко. Їли макуху, макаржани (це млинці з вівса), пекли їх на керосиновій лампі. Жити було дуже важко. Від голоду пухло дуже багато дорослих та дітей.
На фото : макаржани
КИСЕЛЬОВА (БЕЗРОДНЯ) ЛЮДМИЛА КИРИЛІВНА
с. Гуляївка
— В сім’ї було 9 дітей. Батько працював в колгоспній кузні, мати пекла для колгоспу хліб, але собі хліба чи хоча б борошна залишити не можна було. З ночвів зішкрібала залишки тіста і варила затірку. Теребили насіння щириці, запарювали і їли. З лободи пекли маторжаники. Взимку старші дітки ходили по полях і збирали мерзлу картоплю, буряк. Все зерно вивозили, людям нічого не лишали. Мене батьки посилали в сусіднє село Софіївку до родичів по рибу, коли вже зовсім по кілька днів не було що їсти.
ЖИТНИК ВІРА ІВАНІВНА с. Панчули (нині с. Донське)
— У нас було в сімї четверо дітей: троє братів і я, найменша. Голодомор 1932 – 1933 рр. особисто не пам'ятаю, бо була маленька, але за словами батьків це був важкий час. В 1933 році моїх батьків розкуркурили, забрали зерно, худобу і вигнали з хати. Через короткий час батька забрали в армію, а нас вернули у свою хату. Їсти було нічого. Мама терла в ступці зерно льону і пекла льонники. Біля нас жили сусіди – Везель Антоніна Гнатівна. У неї було три сини, але в роки голодомору вони померли, а найменша донька вижила. Антоніна Ігнатівна заховала трішки зерна в грубу і прохала доньку Марійку нікому не розказувати. Коли прийшли забирати зерно, Марійка видала секрет, де мама заховала зерно, і все забрали. 1945 – 1946 рр. люди теж дуже голодували. Дякуючи моєму дідові Йосипу, ми вижили. Дід чинив шкіру забитої худоби і робив з неї упряж для коней. Потім ходив по сусідніх колгоспах і міняв упряж на зерно. Це були важкі роки в житті кожної людини.
Мені дуже тяжко згадувати ті роки.
Спогади записала Сидорко Ольга, учениця 8-го класу Вікторівської ЗОШ.
У 2022–2023 роках Україна вшановує 90-ті роковини Голодомору-геноциду. Цю скорботну дату ми згадуємо сьогодні в реаліях нової боротьби за виживання української нації.
Через 90 років після вчинення Голодомору-геноциду на теренах України росія вчиняє новий геноцид – війною. Одвічний ворог нас знову намагається «денаціоналізувати» та упокорити, щоб не випустити з-під свого впливу та не допустити зміцнення української державності. Методи новітнього путінського режиму мало відрізняються від сталінських: вбивства, терор голодом і холодом, залякування, депортації....
Українська нація мужньо чинить спротив значно чисельнішому ворогу. В нас немає іншого вибору, ніж вистояти. Інакше історія закине українців на нове коло вже пройдених випробувань. Ми пам’ятаємо уроки минулого й не хочемо повертатися в «тюрму народів». Саме національна пам’ять робить нас сильнішими, надає сил для подальшої боротьби!
Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу беручи за основу праці Державного архіву Одеської області продовжує проєкт #Незламні_Голодомором
⠀
22 листопада 2022 року не дивлячись на постійне відклучення світла нам вдалось запросити телеканал "1+1" за що ми їм безмежно вдячні.
Дякуємо за висвітлення нашого проєкту на каналі всеукраїнського рівня!
На відео:
Директор училища - Білоконенко Сергій Павлович
Старший майстер - Марущак Людмила Іванівна
Ініціатор проєкту, методист - Михайленко Анна Володимирівна