Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу
…Голод приводив людей до повного фізичного виснаження, до патологічних змін у психіці людей. Ось чуттєві штрихи: здивування, розгубленість, непевність, зневіра, страх, спустошення, збайдужіння. З іншого — жорстокість, спокуса, злість, безглуздість, владність, сила. Панувала мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства. Нікого не цікавила доля людей. Ніколи не забуду, як біля двору йшла молода жінка. Сама худенька, а ноги товсті, як колодки. Попросила води. Я винесла їй «бражник», кружку води. Подякувала мені. Перейшла через греблю і померла. Люди їли все, що, на їх думку, могло врятувати їм життя.
(зі спогадів Марії Миколаївни Отченаш
село Писарівка, Подільський район, Одеської області)
Ми надихнулись проєктом студентів Української академії лідерства , які першими у світі створили онлайн ресторан пам’яті «Непораховані з 1932». Студенти Академії відтворили страви, які їли українці у голодні роки! Ціна кожної страви — врятовані людські життя. Частину рецептів були створені за спогадами власних дідусів та бабусь, яким вдалося вижити ⠀
Онлайн-ресторан став продовженням проєкту «Uncounted since 1932», який створили у партнерстві з агенцією «Gres Todorchuk PR» у 2017 році. Минулі три роки студенти організовували вуличні поп-ап ресторани зі стравами часів Голодомору і пригощали всіх охочих у семи містах країни, а також в Ізраїлі та Бельгії.
Акцію у Брюсселі весною 2018 року було відзначено трьома нагород Effie Awards як за одну із найуспішніших комунікаційних кампаній в Україні. Перехожі ділилися своїми враженнями від страви, дехто розповідав про своїх рідних, що пережили голод.
Щоб більше українців дізналися про геноцид нашої нації, щоб ця тема була важливою історичною пам’яттю для сучасників, аби ця трагічна сторінка в історії українського народу не повторилася знову Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу за підтримки Центру патріотичного виховання дітей та молоді Центр патріотичного виховання та організації дозвілля дітей та молоді.Одеса беручи за основу працю Державного архіву Одеської області розпочинає проєкт
ОСТАТЮК ІВАН
(с. Пасицели, Балтська міська громада, Подільський район, Одеської області)
Щоб врятуватися від вірної смерті, наш батько поїхав на Донбас працювати на шахті. Він, колишній здоровий військовий моряк, теж почав пухнути. Пам’ятаю й досі, як восени 1932 року мати, я і сестра проводжали його на станцію Балта. Це була трагічна картина. Нам не вірилось, що такий кремезний, веселий колись чоловік дивився на нас якимись байдужими очима, в яких світилося одне бажання — їсти. Смерть косила людей із зими 1932-го до літа 1933-го.
Навесні 33-го від батька з Донбасу надійшла перша допомога: макуха, ячмінні крупи, дерть. Нашій радості не було меж. Але така допомога була все ж недостатньою. Я, сестра та матір почали їсти жом, мелясу. Весною 33-го, у дні відлиги, ходили на колгоспне поле шукати мерзлу картоплю, з трухляви якої ще й млинці готували.
Ми з сестрою ходили до школи, й мати на сніданок готувала нам «бевку». Що це таке? У кип’яченій воді на цілу каструлю розчинювали 2 — 3 ложки житнього борошна.
Весною 33-го на подвір’ях та дорогах лежали трупи померлих з голоду. Здавалося: уже весна, можна й вижити. Дочекались літа. Налилися колоски пшениці й жита. І недозріле зерно часто ставало причиною смерті. Односельці, наваривши зерна, з’їдали його відразу, а на другий день помирали від запалення шлунку й кишок. Мертвих людей скидали в безтарки й звозили в спільну яму на цвинтар.
Тоді ж померло п’ять моїх однокласників. Важко було бачити відчай людей. І в нас були факти людоїдства.
На фото "Бевка"
Що це таке? У кип’яченій воді на цілу каструлю розчинювали 2 — 3 ложки житнього борошна.
ДИГОРЯН МАРІЯ ВАСИЛІВНА
(місто Ананьїв, Подільський, район, Одеська області)
Було дуже важко; я була ще підлітком і жила у своїх рідних. Батьків не стало дуже рано — в півтора роки я залишилась без матері. Саме у той страшний час, коли люди пухли від голоду і не було чого їсти. їли молоденьку травицю, збирали жолуді, мололи і пекли коржі. Хоч гірке та не добре, та виживати було якось потрібно. Вийшла заміж рано, ні в чоловіка, ні в мене за душею нічого не було. Пішла працювати на тракторну бригаду, робила на тракторі і так заробляла. Ще в колгоспі крадькома макуху брала, і пекли ми якісь млинчики.
МЕЛЬНИК ОЛЕНА АНТОНІВНА
( с. Пужайкове, Балтський район, Одеська область)
Я з 1915 року народження. Коли розпочалась колективізація, забирали усе, що хто мав. У нас була корова і трохи зерна — забрали все. Розкопували всі горбочки на городі, думали, що сховано зерно. Люди почали помирати від голоду. Ми їли лободу, жолуді, гриби, траву, терли насіння з чого можна було і варили кашу. Померлих хоронили на цвинтарі, що в бригаді №4, могили були спільні. В ті могили скидали і мертвих, і тих, що іще були живі. Хто не мав сили нести померлих до цвинтаря, то кидали померлих у рови і закопували там же.
Біля нас проживала сім’я, чоловік помер, а жінка з дівчинкою залишились. Дитина дуже плакала, просила їсти, а коли вже зовсім стала знесилена і перестала плакати, мати її порізала, по куску варила і з’їла. Сусіди про це взнали, заявили в міліцію, і цю жінку забрали, куди саме я не знаю, мабуть, у тюрму. Але в селі вона більше не жила. Дуже страшне було видовище, не дай, Боже, щоб таке повторилось.
Свідчення О.А.МЕЛЬНИК записала начальник ВОС Пужайківської сільської ради М.С.Цисар.
КОВАЛЬ УЛЯНА ДАВИДІВНА
(с.Обжиле,Балтська міська громада, Подільський район, Одеська область)
Будучи підлітком (1919 року народження), я добре запам’ятала голодовку 1932 — 1933 років. Люди пухли від голоду, їли бурячиння, гнилу суху картоплю перемелювали на муку й пекли млинці. Тяжко голод переносили діти, багато з них померло. Якщо в когось було трішечки зерна, то його жорнували, по ложці сипали у воду і варили дітям баланду. Запам’ятався особливо страшний день похорон мого батька, який помер під час голоду. Поки відправляли службу в церкві, то в яму, яку було викопано для батька, вже було накидано повно трупів, тож батька поклали зверху й закопали.
Спогади У.Д.КОВАЛЬ записано 28.04.07р.
На фото "Баланда"
Протягом тижня ми будемо виставляти фотореконструкцію страв зі спогадів очевидців Голодомору 1932- 1933 роках, які проживали в Одеській області.
МОСКАЛЮК ІРИНА ГРИГОРІВНА
(село Баштанків Кодимська міська рада, Подільського району, Одеської області)
1910 року народження, померла 04.04.2007, свідчення взяті 5 липня 2002 р.
Страшно згадувати той голод 1932 — 1933 років. Люди вмирали, як мухи. Трохи легше було тим, хто працював у колгоспі: їм давали по 1 літрі баланди. Все зерно з колгоспу вивозилося, а по селу ходили бригади «активістів» і все витрушували до зернини. Якщо знаходили щось приховане, то забирали. А сім'ї... сім'ї... які приховували пшеницю, квасолю, кукурудзу тощо, чекали великі неприємності від влади. Правда, інколи і серед «активістів» та керівників траплялися порядні люди, але таких було мало, їх за співчуття до людей, що проявлялося у приховуванні знайдених продуктів харчування та «роздавання» колгоспного майна, віддавали під суд.
Люди намагалися вижити: їли зерно прямо на полі, буряки, жолуді, різні трави, плоди дерев та їх кору, померлих тварин і птахів. Інколи вдавалося приготувати коржики із кортопляного лушпиння і з кукурудзяного борошна чи висівок, добавляючи в них розмелені жолуді. Весною готували щось на зразок млинців із цвіту акації. Така їжа часто призводила до того, що люди пухли і вмирали. Були в Баштанковому і випадки людоїдства. Померлих на дорозі відбирали спеціальні «бригади», яких присилали із сільської ради. Вони викидали померлих на віз і везли на кладови¬ще, де їх «хоронили» по кілька чоловік в одній могилі.
Вижити вдалося якимось дивом. Не дай, Бог, щоб подібне коли-небудь повторилося.
ІВОНИЦЯ МАРІЯ АРТЕМІВНА
(село Піщана, Подільський район,Одеська область)
Мені у 1932 р. було 10 років. Проживала я з батьками і ще з трьома меншими дітьми. Батьки, як і інші селяни, працювали в колгоспі. Праця була важкою, за яку майже нічого не платили. Ми жили в основному з того, що батько ловив рибу і був непоганим мисливцем. Мати за рибу щось виміняє або продасть на базарі. Але в 1932 році сім’ю спіткало горе — померла мати, і я залишилася за старшу. Тато весь день у полі, а я вдома — вся хатня робота на мені, треба було доглядати менших дітей та ще покійної матері «норму» в полі зробити. А їсти майже нічого не було. Часто приходили уповноважені з сільради і збирали всякі податки. Ми ухитрялися щось заховати. Картоплю закопали в садку під яблунею і присипали листям. В нас була маленька коза, мабуть, вона спасла нас від голодної смерті навесні 1933 року. Ми її дуже любили і намагалися добре годувати сіном, кукурудзиною, яку заготували з осені. Може тому, що тих уповноважених зустрічали 4 пари голодних, запалих очей на худеньких обличчях, вони не дуже рилися в хаті та клуні. Весною разом
із сусідськими дітьми ходили в поле збирати мерзлі буряки, картоплю. А коли вже підросла кропива, щавель — їх варили разом з кукурудзяною крупою. В сусідів на круподерку мололи кукурудзу, з крупи варили куліш, а з муки пекли коржики. Навчила мене тітка Горпина. Дуже тяжко було, я сама дивуюся, як ми вижили. Багато сусідів поховали своїх дітей та рідних.
Протягом всього свого довгого життя я навчала своїх дітей, онуків і правнуків берегти кожну крихту хліба.
Спогади М.А.ІВОНИЦІ записала завідувачка Піщанської бібліотеки О.І.Сокерчак
БОРІД (БОРШ ?) ОЛЕКСАНДР ІСИДОРОВИЧ
(село Оленівка, Балтська міська громада,Подільський район, Одеська область)
Голодовку 1933 року я пам’ятаю добре, бо я 1918 року народження. В селі Оленівка на той час були сільські активісти: дві або три бригади, які ходили по селу та забирали у людей все, що знаходили. Лазили по горищах, по погребах, ходили зі шпичками, якими втикали та перевіряли, чи не закопано щось. Я пам’ятаю, у нас знайшли сухофрукти — і ті забрали. Все це було зроблено спеціально, а прикриттям для них було те, що «приказано з району».
Люди почали помирати. Смерть була жорстокою, помирали і в хатах, і на вулицях кожного дня. Якщо людям щось вдавалось сховати, то лише ті й виживали, а якщо не встигли сховати — помирали.
Активісти, які забирали все у людей, почали пити, гуляти. Ще в 1928 році були створені колгоспи. Люди, які вступили до колгоспу, пухли від голоду. їх гонили в поле на роботу, а хто не міг уже робити, то їх чіпляли за возом і тягли. Я на свої очі бачив, як тягли за возом чоловіка на роботу на поле, який там і помер, а активісти говорили, що так буде з кожним, хто відмовляється ходити на роботу.
Вже весною, коли почали рости бур’яни, якщо і було в когось хоча б горсточка висівок, люди мішали з лободою і пекли коржики. Жорнували жолуддя, їли мох дуба, щавель, молочай, листя з вишні. Мій тато поїхав в м.Луганськ на заробітки, то за ті копійки втридорога на базарі купували висівки, щоб прогодувати сім’ю. Все, що було краще в хаті: подушки, коври, паратари — все вимінювали на висівки.
Хоронили людей дуже бідно, гробів не було, завертали в якусь пілочку та так і закопували. В
1932 році помер мій брат, якому було 13 років. Мама сама викопала яму і сама закопала.
Що ще можна сказати? Одним словом, було страшно тоді, і страшно згадувати все це зараз. Вимерло, мабуть, половина села. Краще б цього ніколи більше не було, і щоб наші діти не знали цього і не бачили.
Спогади О.І.БОРІДА, учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні,
записала 25 квітня 2007 р. касир-рахівник Оленівської сільської ради Ольга Григорівна Шуляк.
25 листопада до нас завітав одеський телеканал "Mediaінформ" за що ми їм безмежно вдячні Журналістів зацікавив наш проєкт #Незламні_Голодомором фотореконструкцію якого вони побачили в наших соціальних мережах.
Старший майстер - Марущак Людмила Іванівна розповіла про страви часів Голодомору показувала їх правильне приготування, згадуючи спогади своїх рідних про ті сумні події.
Щоб більше українців дізналися про геноцид нашої нації, щоб ця тема була важливою історичною пам’яттю для сучасників, аби ця трагічна сторінка в історії українського народу не повторилася знову наш навчальний заклад за підтримки Центру патріотичного виховання дітей та молоді, беручи за основу працю Державного архіву Одеської області, з понеділка 22 листопада розпочав висвітлення проєкту #Незламні_Голодомором на просторі інтернету.
В наступному році ми плануємо акцію в центрі міста з демонстрацією та дегустрацією "страв", які їли українці у голодні роки 1932 - 1933 років
Це був емоційний та важливий сюжет, бо дегустуючи приготовлені страви, журналіст телеканалу не стримала сльози...
Ми дуже сподіваємось що проєкт #Незламні_Голодомором зможе допомогти по іншому відчути та зрозуміти цю страшну традегію нашого народу!
